Жили-були дівчинка і хлопчик, здорові та тямущі. І була в них не мати, а злісна карга. Усе їй було не так, усе викликало лють. Не з тієї ноги встав, не так умилася, не так розпалили вогонь у печі… У хід йшли і лайка, і палиця, і лише нескінченна взаємна підтримка давала змогу дітям не збожеволіти. а що ж сталося потім?
А потім почалася низка подій, яка призвела до відкриття, жахливого і прекрасного водночас. Виявляється, їхня мати була зачарована.
Колись злий чарівник, позаздривши щастю простих селян, убив господаря будинку, а господиню перетворив на стареньку, змусивши знущатися над власними дітьми – на цих умовах він зберігав їм життя. Але діти зуміли перемогти чародія, розвіяти чари і повернути собі молоду й добру матір.
Ця казка була в моєму дитинстві однією з улюблених. Я всією душею співчувала бідним дівчинці й хлопчикові та раділа, коли їхня матір повертала свій споконвічний вигляд. Це було правильно. Це було справедливо. Кожна дитина має право на ласкаву маму, від якої пахне печивом із ваніллю.
Я заново згадала казку під час однієї із сесій, і відтоді вона не виходить у мене з голови. Що, якщо підступів злого чарівника насправді не було? Що, якщо мати всього лише знала про його існування і з власної волі перетворилася на стару відьму, щоб він не позаздрив, не прийшов у їхню сім’ю і не накоїв іще більших бід?
Здається, у багатьох сім’ях розгорталася саме ця історія. Сотні, тисячі мам одягали на себе лахміття злої старої баби, щоб уберегти дітей від небезпеки. Але як уберегти? Підготувати до неї. Підготувати своїм холодом, вимогливістю, “правдою”, яку ніхто інший не скаже.
– Обличчям ти в мене не вродилася, подивитися особливо нема на що, – каже мати доньці-підлітку. – Вчися добре – може, хоч так вийдеш у люди.
Думаєте, ця мати просто не любить свою дитину, раз вимовляє такі слова? Любить. І боїться за неї страшенно. Але, не розпізнавши своєї власної краси, вона не бачить її і в доньці (а може, боїться побачити й відчути муки суперництва), і тому намагається всучити їй єдино доступний протитривожний рецепт. Навчайся, борися за своє скромне місце під сонцем, ніхто не погладить і не пошкодує. Сама мати живе саме в такій реальність і готує до неї свою дочку. Від любові, так. Від болісної, понівеченої страхом батьківської любові.
– Сам винен, мало тобі наподдали, – каже інша мати синові. – Наступного разу більше огребеш, так, може, розуму додасться.
Вона теж любить як уміє. Їй страшно за свого рохлю, якого вічно задирають однокласники, і їй здається, що, обійми вона його й утіш, він стане ще слабкішим, ще безпораднішим. Їй хочеться втерти його сльози, але внутрішній голос каже – стоп, не піддавайся. Сьогодні ти будеш із ним доброю, а завтра його зітруть у порошок. То загартовуй його, як можеш – може, огрубіє і виживе.
Є ролі, з яких добре батьківство майже неможливе. Не через брак любові, а просто не вивернутися, скільки не намагайся. Все одно як обідати з ножем і виделкою в позі скорпіона.
Роль ломового коня. Ну яка тут доброта? Варто трохи розслабити обличчя, відпустивши нижню щелепу, так життя звалить на тебе ще півтонни. Чи легко тобі, дівице? Чи привільно, червона? Давай, балуй своїх спиногризів, вони тобі ще додадуть, якщо йдеш по життю, сміючись.
Роль бідолашної баби. Тут не пронос, так золотуха, не стеля протекла, так чоловік запив. І крутишся, і крутишся в спробах уникнути нещастя, і заспівала б колискову діткам на ніч, але дихання давно збите.
Роль бідної Лізи. Морок потоптаної довіри. Чоловік, подруги, колеги – змії підколодні, спершу пролізуть у душу без вазеліну, а потім ножем у спину. Тож нехай і діти змалку вчаться не довіряти, не розслаблятися. Нехай на матері рідній вчаться, а то потім болючіше буде.
Роль тертого п’ятака. Життя било-било – не добило. Чоловік бив-бив – не добив. Вовк майже з’їв, ведмідь майже задер, але покотилася, перехитрила, хакнула. І дітей ростити треба так, щоб хитрішими були. Щоб знали, чого коштує фунт лиха, а то виростуть клушами і пропадуть у глухому лісі, у лисячому шлунку.
А десь у кутку маячить тінь злого чарівника.
Батьківська любов – не лубочна картинка, весела і плоска. Це багатовимірний конструкт, зібраний із протиріч і палаючих конфліктів. Хочу добра, але творю зло. Сподіваюся на краще, але готую до гіршого. Хочу бути теплою, але боюся не здюжити, не вистояти перед бідами, і тому обдаю холодом. Але люблю ж, люблю. І роблю найголовніші свої помилки від непереборної, нестерпної любові. Світ сповнений загроз, і я, мати, як останній форпост – до дитини передом, до зла задом, чорна і біла водночас, відьма і фея-хресна в одному флаконі. Провідник від “тут-і зараз” до тривожного “потім”.
Чи маю я право в цій подвійній іпостасі на нескінченну доброту? Чи буде справжнім коханням зберігати свого малюка в ніжності й турботі? І що стане з ним, коли не стане мене? Ось, мені здається, про що ця казка і про що наше непросте батьківство. Ми до смерті боїмося чаклунських чар і тому готові діяти на випередження, добровільно беручи на себе функцію лиходіїв. Нам некомфортно в цьому дряпаючому світі, і тому ми самі ранимо дітей, загартовуючи їх перед майбутніми боями. рани, нанесені вдома, не роблять їх міцнішими. Вони кровоточать усе життя.
І тому-то казковий сюжет має бути іншим. У ньому чоловік і дружина, вставши пліч-о-пліч, виганяють чародія. Вони досить стійкі для того, щоб виграти цю сутичку. І далі вони виховують своїх близнят у безпечному світі та дбайливому коханні, знаючи, що саме в ньому діти почерпнуть усе необхідне для майбутніх перемог.
Автор: Оксана Фадєєва